«Жоден великий інквізитор не має тих кошмарних засобів для тортур, які є в розпорядженні тривоги… жоден проникливий суддя не розуміє, як треба допитувати обвинуваченого — допитувати так, як це робить тривога, яка ніколи не відпускає звинуваченого — ні під час розваг, ні у повсякденному шумі, ні під час праці, ні вдень, ні вночі».
Сьорен К’єркегор
Ті чи інші прояви тривоги, вірогідно властиві кожному індивіду, причому сприймаються вони завжди як дещо невизначене, те, що складно піддається вербалізації. Така широка розповсюдженість та універсальність проявів дозволяють розглядати тривогу у якості базисного психологічного явища, поява якого сягає своїм корінням первісного досимволічного часу існування суб’єкта.
К’єркегор та інші спостережливі дослідники розглядали Тривогу, як цілий вимір у якому постійно знаходиться людина. Тривогу можна порівняти з певним фоном, або з завжди наявними декораціями сцени на якій розігрується життя.
Саме тому у сучасної психіатрії виникають певні труднощі з визначенням тривоги у якості патологічного явища. З однієї сторони тривога зустрічається при окремих захворюваннях невротичного та психотичного спектру, з іншого виділяється ціла група тривожних захворювань, до якої відносяться: Генералізований тривожний розлад, Панічний розлад, Посттравматичний стресовий розлад, Обсесивно-компульсивний розлад, Соціальна фобія, Специфічні фобії та Гостра реакція на стрес.
Очевидно, що психоаналіз просунувся значно далі у розумінні Тривоги.
Зигмунд Фрейд у своїй праці 1925 року «Гальмування, симптом, тривога» розглядає тривогу, як відчуття незадоволення, але яке, на відміну від смутку має тілесні прояви, а саме: прискорене серцебиття, відчуття задухи, тремтіння та відчуття холоду. Фрейд виказує думку, що перше переживання тривоги у людини відбувається під час акту народження. А кожне наступне відчуття тривоги не утворюється заново, а лише є відтворенням попереднього стану. Тобто кожен новий стан тривоги є актуалізацією спогаду про первісну тривогу, пережиту індивідом під час Травми народження.
Фрейд йде далі, та виділяє групу випадків, коли, як він вважає, сенс тривоги зрозумілий. А саме, випадки дитячої тривоги:
Фрейд зазначає, що у всіх трьох випадків одна умова – втрата коханого об’єкту.
Але ця умова не підходить для інших випадків тривоги, наприклад, тривоги що виникає при вигляді павуків та змій. Дуже штучно виглядає спроба Фрейда пояснити тривогу, що з’являється одночасно з фантазмом про кастрацію за допомогою того ж механізму (втрата коханого об’єкту).
Фрейд упевнений, що Тривога має чітку локалізацію – вона знаходиться у Я. І далі уточнює: Тривога – це сигнал, що з’являється у Я через події у Воно.
Які ж фактори формують схильність до Тривоги у кожного конкретного суб’єкта? Це наступне питання над яким замислюється Фрейд та відповідає на нього тезами Отто Ранка з книги «Травма народження»: «Травма народження уражає окремих індивідів з різною інтенсивністю, з силою травми пов’язана інтенсивність реакції тривоги… від початкового розміру тривоги якраз і залежить… чи буде індивід невротичним, чи нормальним».
Дане твердження посилається на період одразу після народження, коли мати, спочатку замінює собою для дитини Утробу, і тим самим нівелює Травму народження. Але потім усе частіше стає не в змозі постійно знаходитись біля новонародженого та вимушена лишати його на якийсь час у самотності. Можна припустити, що у такому разі, через почуття голоду і припинення впливу тактильних, а також візуальних і звукових подразників, що надходять від Матері, дитина починає відчувати невдоволення і, якоюсь мірою, знову переживає повернення в травматичну для нього ситуацію народження. І з цієї ситуації суб’єкт тепер має два виходи:
– Перший вихід – це вже відоме, первісне і конституюче індивіда прагнення до повернення в Утробу, прагнення позбутися зовнішнього світу або Прагнення до Смерті, в основі якого знаходяться невиразні спогади, що являють собою ОБРАЗ УТРОБИ.
Ймовірно, дитина більш схильна до Прагнення до смерті у разі недостатнього задоволення матір’ю її потреб та за умови, що мати та дитина не проводять разом достатньо часу.
– Другий вихід – нове, раніше невідоме прагнення, прагнення знову опинитися з Матір’ю, прагнення, націлене на зовнішній світ, іншими словами, Прагнення до життя. Дане прагнення базується на спогадах про показники присутності Матері (Погляд, Голос, Дотики), які формують ОБРАЗ МАТЕРІ. У такому випадку цей Образ матері замінює собою реальну материнську присутність та стає основою для виміру Уявного у суб’єкта.
Можливо, схильність дитини до Прагнення до життя обумовлюють задоволення Матір’ю більшої частини потреб дитини та значний час, який вони проводять разом.
Вкрай важливе значення придавав Тривозі і Жак Лакан, який, як ми знаємо присвятив їй Х семінар та назвав її вузловим пунктом, що пов’язує матеріал попередніх 9 семінарів.
Лакан обговорює ідеї Фрейда з «Гальмування, симптом, тривога», розмірковує над значенням Травми народження, та раптом дає дуже неочікуване визначення об’єкту а. Об’єкт а – це оболонки, розташовані навколо ембріона, що є фактично частиною його тіла. Лакан підкреслює, що саме ці ембріональні оболонки розвиваються з клітин зародка та лише пізніше зростаються з маткою матері.
Лакан спирається на дані ембріології: після запліднення яйцеклітини ембірон представляє з себе кулю з клітин що має назву бластоциста. На 2 тижні між зовнішнім та внутрішнім шарами клітин утворюється щілина, що розділяє бластоцисту на 2 частини: ектобласт та ендобласт. З зовнішнього шару клітин – ектобласту – пізніше утворяться ембріональні оболонки, з внутрішнього шару клітин – ендобласту – утвориться ембріон.
Для ілюстрації цього комплексу ембріон-оболонки він використовує образ пляшки Кляйна, коли внутрішня поверхня – плід, переходить у зовнішню поверхню – ембріональну оболонку. Втрата ж контакту новонародженого з оточуючим його середовищем спричиняє нестачу, яку Лакан окреслить у якості об’єкта причини бажання – об’єкта а.
У визначенні сенсу тривоги Лакан категорично не погоджується з Фрейдом. Він каже: «тривога сигналізує не про втрату, а про щось таке, що рівень втрати подвоює – про відсутність тієї опори, що дає втрата… Чи не знаємо ми всі, що не ностальгія за материнською груддю породжує тривогу, а її [груді] неминучість? Тривогу визиває все, що провіщає, хоча б опосередковано, неминучість повернення у лоно». І далі: «Найбільш сильнішу тривогу дитина відчуває тоді, коли відносини, на яких вибудувано його буття – нестача… порушуються. А порушуються вони насамперед тоді, коли можливість для нестачі відсутня, коли мати від нього не відходить і підтирає йому попу».
Тобто, якщо Фрейд визначав тривогу у якості сигналу, про відсутність об’єкта, то Лакан її визначає, як сигнал про надмірну його [об’єкта] присутність. Така надмірна присутність об’єкта має значення наближення до Уявної Утроби, а точніше до уявного возз’єднання з ембріональними оболонками.
Твердження Фрейда насправді не суперечать твердженням Лакана. Реальна відсутність об’єкта так само наближає індивіда до уявного возз’єднання з Утробою, через активізацію Стремління до смерті, яке фактично є стремлінням до припинення існування у світі об’єктів та перехід у темний світ самотності.
Дивним чином концепція Лакана узгоджується з думками людини, що ніколи не мала відношення до області психології, та жила більш ніж за 100 років до появи Х семінара. Мова йде про датського теолога та філософа Сьорена К’єркегора. Лакан порівнював К’єркегора із давньогрецьким провидцем Тересієм – і тепер не зрозуміло, як він міг дійти до такого чіткого та глибокого розуміння психічних явищ.
У 1844 році К’єркегор публікує свою працю «Поняття тривоги».
Там він вказує, абсолютно у відповідності з лаканівськими ідеями, що тривога – це «найбільш егоїстичне відчуття з усіх».
К’єркегор визначає тривогу через протистояння духу (або свідомого) та свободи (або несвідомого). «У тривозі свобода, або істинне бажання дає про себе знати».
«У тривозі – продовжує він – міститься егоїстична нескінченність можливого, що не спокушає… а наполегливо лякає своїм солодким залякуванням».
Предметом Тривоги, згідно К’єркегору, є Ніщо. Тривогу можна позначити, як стремління до єднання з Ніщо. А саме Ніщо походить з первісного для суб’єкта стану Невинності.
Вихід зі стану Невинності супроводжується Первородним Гріхом, суб’єкт «стає винним у якісному стрибку, він виходить за власні межі». Такий опис невинності та подальшого гріхопадіння для нас є прекрасною метафорою становлення Я суб’єкта, коли відбувається ідентифікація з бажанням великого іншого, що можна розглядати, як «вихід за власні межі» та відчуження особистого бажання. «Через злочин чуттєвість перетворилася на гріховність» заявляє Кьеркегор.
Також привертає увагу його заява, що: «жінка чуттєвіша за чоловіка». Ми можемо проінтерпретувати це як те, що жінка більше пов’язана зі своїм власним бажанням і менш включена у рабську парадигму служіння бажанню великого Іншого. Результатом цього є її більша відкритість Тривозі. Але, як пояснює К’єркегор: «звідси аж ніяк не випливає, що тривога є якоюсь недосконалістю, навпаки, ступінь тривоги скоріше передбачає можливий ступінь досконалості».
Вирішення екзистенційного питання Тривоги К’єркегор бачить у Вірі. Він розглядає Віру, як «вільну нескінченність». Для досягнення цього стану він пропонує відмову від власного Я. Але ця процедура передбачає не звуження Его, а навпаки його розширення на весь навколишній світ.
Як пише К’єркегор: «Через самозречення я не відмовляюся від чогось, навпаки, за допомогою самозречення я отримую все, саме в тому сенсі, в якому сказано, що той, хто має віру хоча б з гірчичне зерно, може рухати горами. Потрібна чисто людська мужність, щоб відмовитися від усього тимчасового заради здобуття вічності».
Відмова від власного Я передбачає і відмову від важливих об’єктів. Для ілюстрації цього К’єркегор приводить слова євангелиста Луки про борг перед Богом: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить батька свого і матері, і дружини і дітей, і братів і сестер, а також і самого життя свого, той не може бути Моїм учнем».
Схоже, що К’єркегор усвідомлює, наскільки взаємодія з реальним об’єктом є ненадійною. Любов, каже він, знаходить своїх священників у поетах. Але пізніше продовжує: «Поет – не апостол, він виганяє диявола силою самого цього диявола».
Не випадково, найбільш важливою постаттю для К’єркегора являється Сократ. Саме йому присвячена магістерська робота, що називається «Про поняття іронії, з особливою увагою до Сократа», саме до його творчості звертається К’єркегор найчастіше.
Сократ пропонує метод взаємодії з тривогою, який у якомусь сенсі схожий на метод К’єркегора. У діалозі «Бенкет» Сократ згадує алгоритм, що нібито до цього був йому озвучений мудрою жінкою Діотимою:
«Той, хто може взяти правильний шлях до цієї справи, повинен почати з того, щоб ще й у молодості бути націленим до прекрасних тіл. Спочатку він повинен прагнути любити одне з них… потім йому належить стати шанувальником усіх прекрасних тіл взагалі… Після цього йому слід красі духовній віддавати перевагу перед красою тілесною… А після такого заняття [керівник] повинен повести його до знання, щоб пізнав він красу знання… допоки він, зміцнившись і звеличившись у цьому, не побачить одне тільки таке знання, яке і є знанням саме такого прекрасного… Прекрасне постане перед ним саме по собі, будучи єдиним із собою, тоді як усі інші прекрасні предмети приймають у ньому участь таким, приблизно, чином, що вони виникають та знищуються; воно ж, прекрасне, навпаки, не стає ні більшим ні меншим і ні в чому не страждає».
Таким чином, можна зробити висновки, що Тривога виникає, як у випадку Зникнення об’єкта, так і під час його надмірної присутності. І перша, і друга ситуація сприймаються, як наближення Уявного образу Лона.
Як К’єркегор, так і Сократ пропонують свої методи взаємодії з Тривогою, які полягають у відмові від реальних об’єктів, у відмові від власного Я та ментальне злиття з Уявним образом Лона.