На сьогоднішній день ми не маємо чіткої та підтвердженої теорії виникнення аутизму. Офіційна наука наполягає на нейробіологічній природі цього стану, незважаючи на те, що досі не виявлено жодних анатомічних чи фізіологічних змін, які б завжди були повʼязані з аутизмом та не існує фармакологічного лікування, яке могло б суттєво вплинути на основні клінічні прояви.
З аутизмом повʼязують близько 700 різноманітних генетичних порушень, проте вони виявляються не у всіх, а у менше ніж половини пацієнтів. Також цікаво, що при наявності аутизму у одного з монозиготних близнюків, вірогідність розвитку цього стану у іншого близнюка ніколи не становить 100%, незважаючи на повністю ідентичний генетичний матеріал.
Згідно клінічній настанові з аутизму Європейського товариства дитячої та підліткової психіатрії , єдиний вид терапії, що підтвердив свою ефективність у серйозних дослідженнях – це психологічне втручання, яке впливає на взаємодію батьків з дитиною на ранніх етапах її розвитку. Найбільш доказовими є підходи JASPER (Joint Attention, Symbolic Play, Engagement and Regulation) та PACT (Paediatric Autism Communication Therapy).
В той же час найбільш розповсюдженим у світі підходом до корекції проявів аутизму є ABA, Applied Behavior Analysis – Прикладний аналіз поведінки.
Усі ці фактори сприяють тому, що постійно виникає спокуса пояснити розвиток Аутизму соціальними факторами, а саме особливостями взаємодії дитини з її найближчим оточенням – матір’ю та батьком.
Такі теорії Аутизму почали з’являтися разом з виокремленням цього стану в окрему нозологічну одиницю. Так, першовідкривач Аутизму Лео Каннер вже у своїй роботі 1949 року зазначає, що цей стан може бути пов’язаний з «дійсною нестачею материнського тепла», а «діти ніби були залишені у холодильниках, що тривалий час не розморожувалися».
У 50-х роках схожі ідеї починає озвучувати Бруно Бетельхайм, психолог, що працював у психоаналітичному підході. У своїй книзі 1967 року «Порожня фортеця» він зазначає, що причиною Аутизму є емоційно віддалені та владні матері, яких він називає «матері-холодильники». Бетельтхайм був директором спеціальної школи для дітей з затримкою розвитку, де він практикував свої власні терапевтичні методи. Одним з таких методів була «парентектомія» – позбавлення контакту дитини з батьками на тривалий час.
У 70-х роках дитячий психоаналітик Маргарет Малер пропонує іншу теорію виникнення Аутизму. Вона стверджує, що впродовж першого місяця після народження кожна дитина проходить так звану Нормальну аутистичну фазу розвитку, під час якої вона відсторонена від зовнішнього світу, самозаглиблена та майже постійно знаходиться уві сні. Дитину на цьому етапі вона порівнює з пташеням, що знаходиться у яйці до свого вилуплення і якого оточує шкаралупа. Згідно Малер, з 2 до 4 місяця триває фаза Нормального симбіозу, під час якої інтерес дитини переспрямовується з внутрішнього на зовнішній світ, але вона ще не відділяє себе від матері та відчуває себе з нею одним цілим. Починаючи приблизно з 5 місяця і до досягнення дитиною 2 років триває фаза Відокремлення, коли дитина починає розрізняти матір як окремий об’єкт. Цей етап вона порівнює з руйнуванням шкаралупи та вилупленням пташеняти з яйця. Саме з порушенням перебігу фази Відокремлення Малер пов’язує розвиток Аутизму.
Також варто звернути увагу і на погляди засновника методу Прикладного аналізу поведінки (ABA) – Оле Івара Ловааса. Він припускав, що вирішальна роль у виникненні Аутизму належить батькам таких дітей. Ловаас розглядав цей стан, як Аутистичну шкаралупу, яку можна зруйнувати, викликавши у пацієнта тривогу (саме для цього він використовував негативне підкріплення). Згодом Ловаас визнав, що його метод не дає повного зцілення, а всередині аутистичної шкаралупи знаходиться аутистична особистість.
Свою концепцію виникнення психічного світу ми знаходимо і у одного з найвидатніших психоаналітиків постфрейдівського часу – Жака Лакана. Лакан розглядаючи іншого, одне з ключових понять своєї теорії, висуває наступне твердження: інший, до якого ми постійно прагнемо та якого бажаємо, є ні чим іншим, як оболонками, розташованими навколо ембріона, що є фактично частиною його тіла. Лакан підкреслює, що саме ці ембріональні оболонки розвиваються з клітин зародка та лише пізніше зростаються з маткою матері.
Лакан спирається на дані ембріології: після запліднення яйцеклітини ембірон представляє з себе кулю з клітин що має назву бластоциста. На 2 тижні між зовнішнім та внутрішнім шарами клітин утворюється щілина, що розділяє бластоцисту на 2 частини: ектобласт та ендобласт. З зовнішнього шару клітин – ектобласту – пізніше утворяться ембріональні оболонки, з внутрішнього шару клітин – ендобласту – утвориться ембріон.
Для ілюстрації цього комплексу ембріон-оболонки він використовує образ пляшки Кляйна, коли внутрішня поверхня – плід, переходить у зовнішню поверхню – ембріональну оболонку. Втрата ж контакту новонародженого з оточуючим його середовищем спричиняє нестачу, яку Лакан окреслить у якості об’єкта причини бажання – об’єкта іншого.
Іншими словами ми можемо описати це наступним чином: психічний світ суб’єкта починає формуватися в утробі матері з появою здатності сприймати та реагувати на подразники. Але, вірогідно, психіка активно не розвивається до того часу, поки плід перебуває у стабільних умовах і не стикається з будь-якою кардинальною зміною умов існування.
Вірогідно, що до свого народження плід знаходиться в умовах комфорту, які йому забезпечує Утроба; постійно контактує з ембріоном саме ембріональна її частина, що, по суті, є продовженням тіла ембріона, частиною його самого.
Цей ранній комфорт включає наступне:
– Стабільна температура навколишнього середовища – формує відчуття тепла;
– Безперервне надходження поживних речовин – сприяє відчуттю насичення;
– Постійне надходження кисню – доповнює відчуття комфорту;
– Погойдування при ходьбі матері – формують відчуття від подразнення вестибулярного апарату;
– Знаходження у водному середовищі – сприяє відчуттям від особливого подразнення рецепторів шкіри.
– Знаходження в середовищі, у якому відсутні яскраві світлові подразники.
Але під час процесу народження дитини відбувається катастрофічна зміна цих умов та поява величезної кількості раніше невідомих неприємних подразнень нового світу:
– Більш низька температура навколишнього середовища – сприяє появі відчуття холоду;
– Припинення надходження поживних речовин – призводить до появи почуття голоду;
– Припинення надходження кисню – сприяє виникненню відчуття задухи;
– Вплив сили тяжіння – викликає почуття лабіринтного дискомфорту;
– Надзвичайно яскраве світло – викликає неприємне відчуття засліплення.
Усі ці перші яскраві відчуття, а саме задуха, відчуття холоду, тремтіння та головокружіння будуть знаходитись в основі того явища, яке ми звикли позначати терміном «тривога». Психоаналітик Отто Ранк висловив припущення, що тривога дорослого є лише відтворенням первісної тривоги новонародженого.
Страждання, що супроводжує процес народження та поява нового світу назавжди закріплює у суб’єкта прагнення до припинення існування в цьому світі, прагнення до повернення в Утробу, яке Фрейд позначав, як Прагнення до Смерті.
Але досить швидко, дитина відчуває зменшення або навіть повне усунення більшості негативних подразнень. І це полегшення виявляється пов’язаним з одночасною активацією зорового аналізатора – появою зображення Матері. Крім того, активація слухового аналізатора пов’язує із зображенням материнський голос, а подразнення тактильних рецепторів шкіри та губ дитини додає до усього переліченого вище відчуття від материнських дотиків.
Таким чином після народження:
– Відчуття холоду – змінюється на відчуття тепла від укутування та обіймів Матері;
– Почуття голоду перетворюється на відчуття ситості, яке забезпечують материнські груди;
– Подразнення, що сприяють лабіринтному дискомфорту змінюються задоволенням від погойдування на руках матері;
– І навіть відчуття від знаходження у водному середовищі іноді повертаються при купанні немовляти, яке також найчастіше здійснюється Матір’ю.
Як зазначає Лакан у семінарі «Психози» 1955-1956 років: «Людське сприйняття реальності обов’язково підпорядковується наступній попередній умові: суб’єкт завжди знаходиться у пошуку об’єкта свого бажання». Трохи далі він додає: «Суб’єкт зовсім не покликаний знайти об’єкт свого бажання… Він має, навпаки, цим об’єктом заволодіти заново… Цей об’єкт він, звичайно, ніколи не віднаходить – у цьому і полягає принцип реальності».
Але чому ж не віднаходить? Бо Матір найчастіше не може постійно перебувати біля немовляти і змушена залишати його на якийсь час на самоті. Можна припустити, що у такому разі, через почуття голоду і припинення впливу тактильних, а також візуальних і звукових подразників, що надходять від Матері, дитина починає відчувати невдоволення і, якоюсь мірою, знову переживає повернення в травматичну для нього ситуацію народження. Для того щоб позбутися цих негативних переживань дитина шукає спосіб, як повернути увагу матері та постійно прагне звернути на себе увагу.
Саме прояви такої залежності та орієнтованості на дорослого ми звикли розглядати як норму: вже у віці 2 місяців ми очікуємо, що дитина посміхається, коли до неї підходять, заспокоюється, коли її беруть на руки, спостерігає поглядом за дорослим, коли він переміщується; в 4 місяці – вже робить активні дії, щоб привернути увагу: рухається чи видає певні звуки; а з 1 року дитина вже привертає увагу до себе за допомогою мовлення, відтворюючи перші слова «мама» та «тата».
Певна неспроможність Матері і, відповідно, поява у дитини відчуття невдоволення на цьому етапі не є правилом, а лише найчастішим сценарієм розвитку подій. У той же час, існують відносно рідкісні випадки тотальної материнської опіки, яка формує повний аналог Утроби, але після народження. В результаті перебування у таких умовах дитина позбавляється більшої частини пов’язаного з народженням незадоволення, але, в той же час, вона втрачає стимул для розвитку. Саме цей шлях, ймовірно, є шляхом аутиста.
Ми можемо виділити фактори, які підвищують вірогідність такого особливо пильного ставлення матері до дитини, яке супроводжується тотальним задоволенням її потреб:
У семінарі 50-х років Жак Лакан розбирає клінічний випадок дитини з проявами аутизму та вслід за Карлом Бюлером виділяє 3 рівня мовної діяльності: рівень Твердження, який пов’язаний з констатацією реальності, рівень Спілкування, що слугує для обміну інформацією та нарешті, рівень Поклику, що виражає прагнення бути виявленим, прагнення звернути на себе увагу. І якраз цей рівень Поклику відсутній у аутиста: він у певній мірі володіє мовою, але мовлення у нього відсутнє. Його мовленнєва діяльність знаходиться на рівні твердження, вона експресивна.
Далі Лакан задається питанням: «Що ж репрезентує поле Поклику всередині мови?». Та відповідає: «Можливість відмови» і додає: «Саме в той момент, коли виникає Поклик, ми ясно бачимо, що в суб’єкті встановлюються відносини залежності. Бо з цього моменту він буде вітати няню з розпростертими обіймами».
Таким чином, можна зробити певні висновки:
– у розвитку дитини існує критично важливий період, під час якого закладається психічна структура – перші 2 роки життя;
– неповне задоволення потреб дитини забезпечує її залежність від дорослого та є стимулом до подальшого розвитку;
– знаходячись у несприятливих для себе обставинах та намагаючись їх подолати дитина відчуває тривогу, яка є обов’язковим компонентом процесу набуття людяності.