Ми настільки звикли перебувати у вимірі слів, що вже навіть не уявляємо свого існування поза їхніми межами: думання ними, їх говоріння, слухання, читання та писання нагадують павутину, що повністю обплела суб’єкта, мов жертву, обмежила його рухи та визначила його долю – очікувати невідворотного.

Слова поєднуються між собою, створюючи ілюзію досягнення бажаного у майбутньому часі, але незадоволення hic et nunc лише насміхається з цих конструкцій.

Слова приходять до нас від іншого, й виходять із нас у його напрямку, його відбиток, що посвідчує їхню цінність, завжди невидимо присутній, навіть акт мислення іноді має більше ознак зверненого мовлення, ніж сухого констатування фактів.

Інший є єдиною обов’язковою складовою нашого(?) реального буття й єдиним, що може протистояти проявам нереального (не)буття. Так, у словнику Американської психологічної асоціації поняття «реальність» визначається як те, що справді існує, на противагу тому, що лише здається таким, що існує.

З перших днів життя людська реальність вступає у свої права, права господаря, який відтепер буде вправі одноосібно проводити межу між задоволенням і незадоволенням, між тим, що може вважатися нормою, а що патологією.

Слова ж, як означники, що втратили безпосередній зв’язок з означуваним, є живим субстратом цієї штучної системи – лише поки вони звучать, доти й можуть проступати контури таких ілюзорних явищ, як Я та свідомість.

Також, тримаючись ідеї, що терапевтична дія психоаналізу зумовлена інтерпретацією аналітика, чи можемо ми бути впевненими, що слова від іншого здатні мати на суб’єкта якийсь інакший вплив, окрім поглиблення відчуження та підпорядкування? Практика допомагає розставити все по місцях, обмежуючи застосовність конструктивних процесів лише областю свідомого.

Чи може тут деструкція, як колись Фрейду, вкаже і нам вірний шлях?

Учасник об’єднання “Психоаналітична Артіль”